Релігія, освіта і побут залізняків у ХІХст.

    В опитувальних листах, складених при підготовці Всеросійського перепису за 1896 рік, говорилось, що в Залізниці нараховувався 221 двір з населенням 1 160 чоловік.
   Після Столипінської аграрної реформи деякі жителі села Залізниця переселялися в Лобну, як на тимчасове (в основному пастухи на літній час), так і на постійне місце проживання. Також відселялись і до Кузеньок, Іванчос.
   Хати у ХІХ ст. були курними (без димаря), коли топили піч, то дим виходив через маленькі віконця під стелею та через двері, які відкривали, щоб провітрити. Житла були двокамерні камерні і трикамерні. Жили по дві-три сімї в хаті. Меблями служили лави, стіл, скриня для одягу. Одяг виготовляли самі, ткали його із лляних, конопляних і вовняних ниток. Святковий одяг, як правило, передавався від матері до доньки. До 14-15 років діти ходили у сорочках, далі вже одягались хлопчики в штани, дівчата починали носити спідниці. Влітку, як правило, ходили босі, взимку взуттям служили постоли. Свитки, кожухи, чоботи селяни купували. Одна пара чобіт інколи була на всіх членів сімї, але не кожна сім’я мала таку «розкіш».
   Їли переважно рослинну їжу, яку самі вирощували: квасолю, горох, пшоно, моркву, картоплю, буряки, огірки, сало, дуже рідко м'ясо (свинина, птиця). Худобу кололи двічі на рік: на Великдень і на Різдво. На Великдень традиційно засмажували невеличке порося, якому клали хронину до рота, все складалиувереньку (паску, смажене порося, крашанки) і несли до церкви святити.
   Запаси на зиму були такі: квашена капуста, солоні огірки, квашені яблука, квашені грушу гнилиці, квашені і сушені гриби та сливи. Ягоди і садовину сушили. М'ясо та сало засолювали, робили каврук, підвішували засолене стегно, яке теж сушили (називалось строганина). Коли починався піст, то постили всі, діти також, навіть ті, яких тільки відлучили від грудей. Із напоїв вживали трав’яні чаї, узвари із сухофруктів, березовий сік, киселі (особливо в піст). Із хмільних напоїв вживали фруктові вина, наливки, горілку. У піст хмільні напої не вживали. Хліб пекли в основному житній. За столом починали їсти, коли по моляться і батько перший почне їсти.
   Робочий день влітку починався о 4-6 годині ранку, взимку о 5-6. Після сніданку всі влітку йшли в поле. Якщо поле близько, то опівдні йшли на обід, а якщо далеко, то хтось приносив в поле. Збиралися всі вдома уже на вечерю. Узимку жінки ткали, пряли, порали господарство. Чоловіки плели постоли, займались заготівлею дров. У сім’ї існував суворий розподіл праці на чоловічу, жіночу і дитячу. Обов’язки жінки: робота на городі, включно зі збором урожаю і переробкою, заготівля овочів, готування  їжі, обробка льону і конопель, прядиво, ткацтво, миття, догляд за чоловіком і дітьми. Чоловічі обов’язки: робота в полі, виготовлення і лагодження реманенту, заготівля дров, догляд за волами і кіньми (якщо були), влітку косовиця. Хлопчики змалку допомагали пасти корів, заготовляти сіно, дрова. Дівчатка доглядали за молодшими дітьми, пряли, шили, вишивали.
   У неділю всі йшли до церкви. У Залізниці мешканці були православними. У кожній хаті висіли ікони, прикрашені рушниками. Люди суворо дотримувались релігійних обрядів.

До Судченської церкви у той час була приписана і Залізницькаприходська церква. За даними книги А.Товарова "Памятная книжка Минскойепархии", виданої у 1901 році, вона почала діяти в 1745 р. Носить назву Покровська. Прихожан чоловічої статі було 632 чоловіки, жіночої - 605. Володіла церква і землею – їй належало більше 70 десятин.
У книзі "Описаниецерквей и приходовМинскойепархии" за 1879 рік розповідається, що у церкві була живописна ікона, тобто така, що мала велику художню цінність.
Нема сумніву і сьогодні, що Залізницька православна церква залишається святинею для наших батьків , дідів, прадідів, які йшли до храму просити Бога добра для себе, дітей і внуків своїх, можливо, й для нас. Залишається церква Божим храмом і чудовою пам'яткою архітектури XVIII ст. і сьогодні.
В архівних документах Білоруської державної бібліотеки імені В.І.Леніна зазначалося: «В Железнецкоенародное училище Кухотсковольскойволостиоткрытое в 1847 году,помещается в общественном доме. На содержание училища ежегодноотпускается 100 рублей от местногокрестьянскогообщества. Наставник училища, Владимир Васильевич Пыжевичвоспитивался в Пинскомдуховном училище».  Але більшість населення залишалося неписьменними.

Залізниця у перші десятиліття ХХст.

 Про соціально-економічне становище жителів нашого краю початку XXст. розповідає стаття, опублікована в газеті "Маяк" від 7листопада 1913 року. В ній, зокрема, говориться: "Це літо поліщук-хлібороб пам'ятатиме довго. Сіножаті наші з весни аж до сеї пори затоплені водою. Сіна нема, через дощі хліб теж кепсько придався. Худобу – весь наш скарб – продаємо за безцінь. Коли б люди згуртувались, то можна було б продати худобу за кращою-таки ціною. Але нікому й показати людям до цього стежку. Правда, агрономи декілька разів приїжджали до нас, подовгу вели з нами розмову про гуртування на нашій-таки мові. Діло, здається, вже й налагодилось: з'явилося багато охочих закласти кредитове товариство. Але проти цього наш волосний писар. Він пустив у діло всі докази: мовляв, нікому буде порядкувати справами, гроші в нас розкрадуть та таке інше. Знову: нащо той банк, коли є волосна каса."

 – Справді, – мір­кують люди, – открий банк, – то після од біди не откараскаєшся. Покраде хто гроші, а ти плати за нього. Адже і за волостю багато всякого начальства доглядає, а все - таки без злодійства не обходиться там.

 Наші хлібороби – поліщуки благають своїх американських родичів-заробітчан допомогти хоч цього скрутного року. І знов їм одписують: "Ми ж вам давно послали гроші, ще й торік посилали. Але ви нам не одписуєте нічого".

 Як почали люди тупцювати, всякі справки наводити, то виявилося, що гроші одержував бувший помічник писаря Пашкевич. Зроблено дізнання. У цю темну справу вплутали зовсім неписьменну людину - волосного старшину: буцімто він допомагав у шахрайстві, але що тут міг зробити неписьменний старшина, щоб не допустити того крутійства? Адже каже йому писарчук прикласти печатку - він те й робить. Кому ж вірити, як не писареві, призначеному мировим посередником?

 Людність Полісся дуже темна й затуркана. У всякій освіченій особі звикла бачити тільки шахрая-крутія. Грамотний старшина буде вельми крутити. Через це вибирають зовсім неписьменних. Ще коли за писаря порядна людина, то крутійства не буває. В іншому разі неписьменний старшина не має змоги доглядати за громадськими справами, і в волосних розправах бувають такі темні справи. Та, мабуть, це справа нашого мирового посередника, що повинен би, здається, піклуватись про добробут селян, проте його це зовсім не обходить. Йому, очевидно, потрібна народна темрява. Він наказав не видавати селянам газет. Навіть офіційне видання Волинського земства "Изветия Волинского губернского земства" й те не видають адресатам. Безборонно видають тільки "Волинскую землю" та всякий інший чорносотенний мотлох".

 Селяни не мирилися з утисками і безправ'ям,     вели     боротьбу.     Вона здебільшого носила стихійний характер.1904 року за самовільне користування земельними   угіддями   поміщика   у   28селян Люб'язя була описана худоба дляпродажу. В цій сваволі люб'язці чинили опір. Тому судовий пристав у рапорті до     Мінського   жандармського   управління   доповідав: "Жителі Люб'язя заявили, що не бажають бути   підданими   государя. Люб'язці відстояли своїх односельців.

 Із особливою силою заворушення вибухнули під час революції 1905-1907pр. Щоб придушити виступи селян у Любешівській волості, мінський генерал-губернатор у грудні 1905 року прислав сюди поліцейську команду. Проте стихійні виступи тривали до першої світової війни. Особливо вони були відчутними   в селах Велика та Мала Глуша, Ветли, Гірки, Цир. Селяни самовільно рубали ліс, випасали худобу на поміщицьких сінокосах, забирали частину на вирощеному панському полі.

 У 1911 році у районі поширились епідемії скарлатини, холери, дифтерії.

 У 1914 році почалась Перша світова війна. Не обминула вона і наших країв. Внаслідок військових дій російської і австро-угорської армій фронт стабілізувався по річці Стохід.

 Любешів був окупований військами Німеччини і Австро-Угорщини. На правому березі стояли Російські війська. Перейти через річку в гості до родичів можна було лише в період між наступальними операціями і то з дозволу військових.

 На кінець квітня 1916 року до початку Брусиловського прориву на Волині стикувались два Російських фронти: Західний, яким командував Еверт, проходив по Білорусії, північніше і південніше Прип’яті – до Залізниці – Ковель – Сарни, далі на південь був уже Південно-Західний фронт під командуванням Брусилова.

 За задумом російського командування Брусилов головний удар наносив на Луцьк, а далі – на Ковель. Туди ж був спрямований і удар уздовж залізниці через Маневичі. Для цього був задіяний лівий фланг Західного фронту.

 Загальний штурм ворожих позицій почався після акту підготовки 5 червня 1916 року, 7 червня було зайнято Луцьк. Але прибуття німецьких підкріплень зірвали плани росіян, успіх не було розвинуто.

 9 липня командуючий третьою армією Леш наказує захопити переправи біля Любешова та Любязя, закріпити її за собою і вислати сильні кінні частини для виходу на дорогу Кобрин – Пінськ. Тоді ж росіяни уже зайняли Судче           ( І кубанська козача дивізія), Залізницю (ІІІ кавалерійська дивізія). Але переправи були зірвані противником. Частини ІІІ кавалерійської дивізії, що наступали з боку Залізниці, ворог зустрів у районі Березич і Угринич сильним вогнем. Тут Стохід форсувати не вдалося.

 Отже, до Брусиловського прориву (травень-липень 1916 р.) у Залізниці панували австро-німецькі війська. Більшість населення було вивезено в Австрію. Частина людей втекла на Рівненщину (в Борову, дехто прямував подалі від лінії фронту).

 Населення району надавало допомогу російським солдатам, братам по православній вірі, коли Залізницю зайняли російські війська. Передавали воякам їжу, табак, на свята спиртне. Про ці події повідала жителька села Бас Марія Федорівна, 1883 року народження, безпосередня очевидиця Першої світової війни: « Більшість людей у «царську» війну вивезли за Буг. Я вже була  дівчиною і пішла допомагати російським солдатам, знаходилась біля лінії фронту, доглядала за пораненими, варила їжу разом з іншими жінками. Пам’ятаю, коли ховали померлих, то священик завжди служив поховальну службу. Розташовувались війська у лісах у бік Березич. Коли солдати пішли далі, то повернулась у село. Від хати не залишилось і сліду, всі будинки були зруйнованими. Наша хата стояла у центрі Залізниці. Нову вже збудували на окраїні Жакчів (нині Міжгайці). 

 Коли воєнні дії у краї припинились, то люди повертались додому то з Австрії, хто з інших територій, вони побачили лише зруйновані господи і поля, що поросли бур’яном, бо не оброблялись кілька років. Звірі сміливо бродили по селу».

 Оласюк Іван Григорович розповідав: « Після Першої світової війни залишилось дві хати і церква неушкодженими (у Залізниці хата Черевка Артема Євстахійовича і на Лобні – Григорова (прізвища не пригадую). Хати австро-німецькі війська порозбирали, щоб прокласти дорогу, бо дорога була поганенька, місцевість болотиста.

 Залізняки на перших порах робили землянки і там жили. Їсти було нічого, тому харчувались кропивою, лободою, корою дерев, яку терли і змішували з картоплинням і висівкамита пекли хліб. Живились ягодами й грибами влітку».

 Звістка про революцію в Росії дійшла до Любешова, коли Волинський полк виступив на боці повсталого Петрограда.

 Під  час першої світової війни всі воюючі країни  зазнали великих втрат. До кінця  1916 року російська армія  вбитими  і пораненими втратила 1,3 мли. солдатів і офіцерів, полоненими близько   2   млн.   чоловік.   З   фронтів   не   повернулось   1,5  млн військовополонених. Війна паралізувала транспорт, промисловість і головне – сільськогосподарське  виробництво.   Обсяг  промислової продукції впав на 30-50 відсотків. На Україні у 1916 р. було зібрано зерна на 200 млн. пудів менше, ніж до війни. Значних втрат зазнав і наш район. Як уже говорилося , дощенту був спалений Любешів. Війна не пощадила Великої Глуші, Ветел, Залізниці, Рудки, Березич та   інших   сіл.   На   церковних   цвинтарях   не   вистачало  місця жебракам.    На вулицях населених пунктів   усе більше з'являлось молодих людей без ніг і рук. Їхні очі благали у перехожих шматочка хліба,    а вуста проклинали тих, хто примушував їх убивати і калічити подібних собі. Костьоли і церкви не встигали віддавати останню шану покійникам. Не висихали очі осиротілих матерів, дітей, вдів.

 Російський уряд не контролював обстановку ні на фронті, ні в тилу. Демократична революція назрівала. Буря нагрянула в лютому 1917 року в столиці російської імперії Петрограді. Вона змела з престолу Миколу ІІ, розвіяла його опору – поміщиків, феодалів. Революція сприяла буржуазним, демократичним перетворенням у країні. А в столиці тим часом один уряд змінювався інший, здійснювались спроби встановити диктатуру військових. І це тривало доти, доки розбурхані маси не пішли за російськими соціал-демократами (більшовиками), які в жовтні 1917 року шляхом революційного перевороту взяли владу в свої руки і почали встановлювати владу Рад, щоб від імені народу правити країною.

 У цій революційній круговерті особливо проявили себе ті, хто усвідомлював   своє   українське   походження.    Немало   вихідців   зБерестейщини,     Холмщини,     Підляшшя     та     Полісся     були представлені в Центральній Раді і в перших урядах Української Народної Республіки, а на самих цих етнічних українських земляхще в 1917 році (знаходилися під австро-німецькою окупацією) було створено окрему адміністративну одиницю – Холмське староство(губернію) з центром у Бересті    (нині Брест).   За     Берестейським договором від 9 лютого 1918 року воно було приєднане до УHP. Уйого складі    опинилися    також села сучасних Ратнівського та Любешівського     районів      Волині,     які     розташовані     вздовжтеперішнього українсько-білоруського кордону. Тоді вони входили до Кобринського і Пінського повітів.

 Державно-господарське  та  культурне  будівництво  доводилося починати   у    надзвичайно    важких   умовах.    Адже    край    був спустошений Першою світовою війною, яка лютувала вже три роки, і з вересня 1915 р. перебував під окупацією австро-угорських військ, у руках яких і знаходилася реальна влада. Діяльність губернського керівництва зводилася до мінімуму: під його опікою після звільнення від окупації були лише „церква, школа та біженські справи, та й тут йому під ноги кидано колоди..." (газ. „Рідне слово" 7 січня 1919 року).

 Новостворене староство відразу ж зайнялося розвитком шкільництва - відкриттям шкіл та учительських курсів, де мали готуватися національні кадри для них. Адже лише національно свідомі вчителі, патріоти України, могли виховувати національно свідомих громадян держави, яку ще тільки належало створити. Очолювали цю роботу губерніальний комісар освіти Карно Дмитріюк і губерніальний комітет освітніх справ під керівництвом Тимоша Олесіюка.

 Газета„Рідне слово", яка виходила з червня 1917р. по лютий 1919 р. в Бересті, у замітці „Українське шкільництво на зайнятих українських землях" 13 жовтня 1917 року радісно повідомляла , що „всіх українських шкіл в цих краях – на Підляшшу, Холмщині, Поліссі та Волині – мається вже тепер вісімдесят. Середнє число українських діточок, які вчаться у цих школах, нараховується чотири тисячі п'ятсот. Крім того, мається ще дві жидівські школи, де українська мова вивчається як предмет. Всіх учителів, що вчать в українських школах, є дев'яносто шість ".

 З наступних публікацій у жовтні-грудні того ж 1917 року дізнаємося про появу українських шкіл ще в деяких селах Волині. У селі Почапи Кобринського повіту (нині Залухівської сільської ради ) школу було відкрито 3 вересня 1917 року; 47 школярів навчав Яків Осіюк. У селі Цир Пінського повіту (нині Любешівського району) школа ім. М.Драгоманова свою роботу розпочала 25 червня; у двох групах під керівництвом І. Глібецького навчалося 37 дітей. 25 серпня цього ж року було відкрито школу у селі Горки Кобринсього повіту (нині Любешівського району ), у двох групах якої навчалося 40 дітей. Навчальним процесом тоді керував П.Кривоніг. Школу у с. Деревок Пінського повіту (нині Любешівського району) 32 учні почали відвідувати із 23 жовтня. Навчав їх В.Троянівський. У с. Бихів Пінського повіту (нині Любешівського району) під керівництвом Є.Кричевського школа, в якій навчалося 27 дітей, почала діяти з 1 листопада 1917 року. Діяла в ті роки школа і в селі Щитинська Воля, яка до 1962 року були населеним пунктом Любешівського району.

 Цікавим є також той факт, що на виконання рішень першої учительської конференції українських шкіл на Поліссі, яка проходила в селі Дивин, при Цирській українській школі було засновано батьківський комітет. Він складався з «батьків та матерів, а також: дорослих парубків та дівчат, які піклувалися про свою школу та дітей, що в ній навчалися» (Журнал «Педагогічний пошук», 2003 рік С. 82-85).

 Вже у березні 1919 року район захопили білополяки, заарештували членів ревкому який тут функціонував із січня 1918 року на чолі  із Савою Горщаром.

 Згідно Ризького миру 1921 року наші землі увійшли до складу Польщі.


Польське панування

Район, як і вся Західна Україна, був оголошений зоною "Б", жителі якої мали лише одне право – право направ­ляти в Польщу сільськогосподарську продукцію. Навіть за спілкування рід­ною мовою можна було отримати штраф, а то й потрапити в "кутузку". За більш серйозні "злочини" жителів краю чекали дефензива, тюрма, каменоломні. Кращі землі знову повернули помі­щикам, польським осадникам, церкві.

У 1924 році прийнято закон, який забороняв користуватися українською мовою в державних установах. З 1920 року для зміцнення польської присутності на західноукраїнських землях уряд починає спрямовувати переселенців з центральної Польщі (так звані осадники). Серед них в основному були ветерани польської армії, колишні легіонери, а згодом вже й цивільні. Для них виділялися великі площі найкращих земель, які під різним приводом конфісковувалися у місцевого населення. Осадникам виділялися й великі фінансові субсидії. Поляки-переселенці займали всі посади чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників.

У травні 1926 року Юзеф Пілсудський за підтримки прибічників здійснив державний переворот. Встановилася фактично диктатура режиму особистої влади. Він належав до диктаторів, які утвердилися у світі того часу: в Італії - Муссоліні, в СРСР - Сталін, згодом у Німеччині – Гітлер. Хоча Ю. Пілсудський не знищував масово свій народ, не морив його штучним голодомором, але він причетний до заснування концентраційного табору для українців у Березі Картузькій,   активної діяльності дефензитиви (польської таємної поліції) проти українства.

Усе     це     робилося     під натиском        другого        відділу польського генерального  штабу, який     вимагав,     щоб     вздовж східного   кордону   на   Західній Україні     і     Західній     Білорусі почали     створювати     потужну смугу   з   польських   осадників. Також значну кількість землі на Любешівщині виділяли тим, хто був   членом   так   званої  лісової охорони й підтримував тодішню колонізаційну політику держави. Селяни     змушені      були орендувати   за   високу   платню землі, сплачувати непосильні по­датки, відбувати різні шарварки тощо.     Жінки     працювали     з четвертої  години   ранку.   Спати лягати дуже пізно, а великі сім'ї справжнього   сну   і   не   бачили. Чоловіки з досвітку йшли із ціпами молотити збіжжя, бідніші – найматися    до    багатих.      у вільний час плели постоли, вили волоки, робили веретена. Влітку не вилазили з боліт: то косили від світанку до смерку, то гребли сіно, плели лика. Трудились до останнього поту.

"А що зробиш? Ребрами світити соромно, а малі діти "зуби на полицю класти  не хочуть", – пригадував ті часи вісімдесятирічний житель села Зарудче Тарас Литвинчук.

Населення Полісся пам'ятає складні 1924-1925 роки. Тоді в краї були тривалі дощі, затоплено значні земельні угіддя, загинув урожай. Взимку 1924-1925 років настав голод, про який говорили навіть в англійському парламенті, звинувачуючи владу Польщі в небажанні допомогти корінному населенню.

Тодішня офіційна статистика свідчить, що значна частина господарств на селі була вкрай економічно слабкою. Так, на Поліссі в тридцятих роках на три господарства в середньому припадало два вози і три плуги, одна косарка - на 64 господарства, кінна сівалка - на 15,5 господарства. Лише зі своєї важкої праці поліщук годував сім'ю, а також вирощував частину врожаю й худоби на продаж, хоча часто все це збував надзвичайно дешево. Саме на селянинові наживалися перекупники. Частина селянства, яка втрачала землю, йшла на заробітки (в основному займалася лісовим промислом ).

Селяни збідніли, їх землі дробились. Як на багатіїв дивилися березичани на Н.С.Осипчука та І.П.Бартошика, які мали до десятка гектарів землі (включаючи неугіддя). На 200 сімей їх було двоє. Не випадково постійно ішли судові процеси за землю, судилися не лише сусіди, а й найближчі родичі. Інколи справи доходили до братовбивств. Збереглася в пінському архіві справа Нестора Бурди з Рудки, який вбив за десятину землі свого брата Йосипа. У Ветлах пам'ятають, як Петро Кирилюк на сінокосі відтяв голову своєму братові за те, що той переступив межу.

Досить важке становище селян зумовлювалося тодішньою ціновою  політикою.  Так,  надто  низькими   були   ціни   на  продукцію волинського селянина. Якщо в центральній Польщі ціна 1 кілограма свинини становила 1,5 злотого, то на Західній Волині - менше десяти (у грошах). Па такій заготівлі худоби наживався перекупник, а селянин був без грошей. У газеті "Ілюстровани кур'єр цодзенни" описується поліське село Волині. "Селянська хата тут - це низька халупка. Часто від 9 до 11 дітей живе в одному приміщенні з поросятами, курми, а іноді й з великою рогатою худобою. Селянин разом зі своєю сім'єю спить на дошках, встановлених на спеціальних підпірках... Основна їжа селян - це картопля, солоні огірки... Хліба нема. Про м'ясо давно забули. Цукор знають як щось недосяжне... Чим ближче до сівби, тим стає важче... Предметом розкоші в селі с гас і тютюн. Селяни користуються для освітлення розпаленою дерев'яною скіпкою".

Життя селянина цих місць описує М.Тучемський, який подорожував у тридцятих роках. Він підкреслював, що в селах впадають у вічі сірі, із солом'яними стріхами хати. Па полях сіють жито, ячмінь, садять, як тут кажуть, картоплю. Кожен господар засіває хоч трохи льону на прядиво й олію. Хліба для середнього господаря не вистачає, а тому більше займаються годівлею худоби, биків. Тут випасів доволі. Биками часто їздять по пісках, ними теж гендлюють. По лісах збирають гриби, ягоди. На річках та бродах ловлять рибу, в ровах і болотах – в'юнів, які сушать. Господарства поліщуків ще багато терплять від черезсмужжя їх ґрунтових наділів. Часто наділ у 5 гектарів розкинутий у 30-40 клаптях, що знаходяться за п’ять – шість кілометрів від садиби.

 

Серед населення поширювалось антипольські настрої, з кожним роком рух набирав сили. Люди самовільно випасали корів на поміщицьких землях, рубали ліси.

Для кращого керівництва визвольним рухом необхідно було об'єднати розрізнені групи. В січні 1931 року в селі Окуріка, що недалеко від Залізниці, під виглядом молодіжних різдвяних гулянь під­пільники КПЗБ провели свою першу конференцію, а 10 березня 1934 року у вітряку на хуторі Великий Курінь відбулось їх друге зібрання.

Приїзд представника з Пінська для участі в роботі цієї конференції був призначений на початок березня. Про це дізналися польські жандарми. Вони ходили в натовпі людей, слідкували за кожним рухом перехожих, прислухались до розмов.

За декілька днів до конференції у Любешові дізналися пароль. До містечка поїздом з Іванова прибув чоловік у капелюсі, запитав у Дмитра Джуманюка: "Чи можемо купити у вас три кілограми меду?"- "В нас можна купити червоної квасолі", - була відповідь любешівця. І представник із Пінська прямує за Д.Джуманюком до воза.

На конференцію прибуло 54 делегати: від сіл Люб'язь, Судче, Березна Воля, Деревок, Зарудче, а також від Любешова та інших населених пунктів. Уважно були прослухані виступи представника повіткому, звіти з місць про проведену роботу кожного осередку. Після бурхливого обговорення прийнято рішення: посилити роботу серед населення, закликати селян не сплачувати податки і штрафи, проводити роботу серед молоді щодо ухилення від служби у польському війську, поліпшити розповсюдження антипольської літератури. Делегати конференції своїм ватажком обрали Семена Платоновича Джуманюка.

О 4 годині ранку конференція закінчила свою роботу. Поодинці делегати залишили вітряк і зникли в ранковій імлі. Першими пішли господарі - делегати із села Великий Курінь Корнило Русило, Тимофій Кух, Василь Кундик, потім - із села Люб'язь Платон Кречко-Мініч, Іван та Степан Кушнерики, з В'язівна - Дмитро Любежанін та Сидір Веремійчик, із Залізниці - Іван Лопухович, Василь Поліщук, Яків Черевко та інші.

Наприкінці квітня 1934 року на Великдень біля церкви села Залізниця до верхівки високого дуба  було прикріплено червоне полотнище. Таке ж полотнище було вивішене і біля садиби Петра Жилка.

А ось інший приклад. За даними Брестського державного архіву, в 1933 році в селі Залізниця була початкова школа. Розташована вона в одній приватній класній кімнаті. У школі був один учитель. Стан навчання був низьким. На другий рік залишено 34 учні. На третій - 8. Із 146 дітей семи-дванадцятирічного віку в   1932 -  1933  н. р.  школу відвідувало лише 75.
         Із спогадів О.І.Бринчука,  краєзнавця,  вчителя Лобненської школи, нині пенсіонера. "Я починав навчання з 1937 - 1938 навчального року в Залізницькій початковій школі польською мовою. Вчитель Юзеф Кавка радив навіть на перервах розмовляти мовою, яку вивчали в школі. Він вже у першому класі давав завдання вивчити напам'ять вірш "Кто ти єсть". Починався вірш так: "Кто ти єсть?-Поляк малий.-Які знак твуй?-Ожел бяли". Згодом опитував кожного учня: "Кто ти?" Слід було відповідати: "Поляк". Так усі й відповідали. Лише один з учнів на запитання вчителя не відповідав. Школярі здивовано на нього дивилися. Знову його запитує учитель: "Кто ти?" Той продовжував мовчати. Нарешті після тривалої мовчанки  відповів: "Я - руський". "Кто, кто ти?"- перепитав вчитель. "Руський", - повторив учень. Фактично він був такої національності, як і всі однокласники. Вчитель посміхнувся і зауважив, що учень Петро Гриневич не "руський", а поляк. Той почервонів, розгубився.

На перерві учні кепкували над ним, називаючи "руським". Нині він вже на пенсії, а прізвисько так і залишилось. "Руською" називають і його дружину - Марію Петрівну. Дітей їхніх, які мають свої сім’ї  теж називають "руськими".

Вчитель був лагідний, чемний, привітний. Навчання велося польською мовою. Кожен урок починали з молитви «Отче наш» по-польськи. По закінченню уроку дякували Богу «За свято тей наукі». Щотижня священик проводив урок релігії. Всім школярам безкоштовно видавали дуже гарні православні молитовники для постійного користування. Перед Великоднем усіх школярів організовано відправляли до храму, священик сповідав по двох.

У школі вивчали історію, географію, математику.

Навчались далеко не всі діти. Школу відвідували 60-70% учнів, але чимало з них, провчившись 1 чи 2 класи, змушені були залишати шкільні стіни. Про своє шкільне життя згадував Масюк І.А., 1926 року народження:

«Проходив до школи лише один клас, читати та писати навчився. Далі пішов у найми, тому що в матері було семеро дітей, вона залишилась без чоловіка і не могла сама нас прогодувати. Я спочатку наймався до Поліщука Юхима в Кузеньках, доглядав за дітьми та пас худобу у наймах. Потім  у Черевка Дем’яна наймитував. За свою дитячу працю грошей не отримував. Господарі давали одяг та кормили за роботу, то вже матері було легше».

У Залізниці у цей період теж проживало кілька сімей поляків, у Міжгайцях також жила одна польська сім’я. Декілька дівчат з нашого села повиходили заміж за поляків (Жилко Лукерія, Швайко Надія). А коли прийшли  більшовицькі війська, то виїхали разом із чоловіками до Польщі.

Вивчаючи історію свого села та сусідніх сіл, Олексій Іванович Бринчук працював у архівах Мінська, Бреста, Пінська. З Брестського обласного державного архіву він одержав офіційну довідку, в якій вказувалось, що учні Залізницької школи в 1937- 1939 роках належали до білоруської національності.

 

У роки польської влади було збудовано нове приміщення для школи, але відкрити цю школу поляки уже не встигли. Вона була відкрита у 1940 році радянською владою.

 

1 вересня 1939 року розпочинається Друга світова війна, а вже 30 вересня Червона Армія ввійшла в Любешів. містечку відкривається школа, в селах створюються господарської артілі. Одним з головних підсумків 17 вересня 1939 року було те, що Україна здобула територіальну цілісність, а українська нація отримала можливість спільного розвитку.

Після возз'єднання західноукраїнських земель в єдину Радянську державу вперше відкрилась в селі Залізниця радянська школа. Всі діти шкільного віку були залученні до навчання. Лише 1940-1941 навчальному році в І - IV класах разом з першокласниками нараховувалось понад 300 учнів. Була відкрита також вечірня школа сільської молоді. Вперше прибули вчителі із східних областей України: Олександра Сергіївна Бабенко, Кузьма Савович Троян, Оксана Микитівна Третяк та інші.

У жовтні 1939 року була організована робота першої сільської Ради депутатів трудящих,  де головою було обрано  Ярмолюка Сергія  Борисовича. А  секретарем – Поліщука Семена Юхимовича, який працював по квітень 1957 року.

У селі почали створювати колгосп імені Калініна, в якому у вересні 1940 року нараховувалось 40 господарств. Першими вступили в колгосп Т.Ю. Поліщук, Ф.І. Дроздик,  Я.В. Черевко,  І.Т.Бренчук.   Головою колгоспу  був Швайко Іван, 1898 року народження, який потім загинув на фронті. На той час в колгоспі було кілька плугів, борін, до 50 голів худоби.

Почала діяти комсомольська організація. Першими комсомольцями села були  Д.І.Бринчук,  І.І.Кононович, Н.Т.Поліщук.

18 січня 1940 року було утворено Любешівський район Волинської області УРСР.

 

 

У роки  Другої світової війни

 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина розпочала наступ на Радянський Союз, порушивши договір про ненапад. Уже 29 червня 1941 року німецькі війська увійшли до Любешова, де й розташувались. Залізницю німці відвідували лише наїздами.

На початку Другої світової війни у Залізницю переселялись біженці із Цира, Бірок та інших сіл . У Баса Парфена Марковича та Черевка Оверка прихисток   знайшло чимало біженців. Одного дня над селом пролетіло кілька німецьких літаків і, вірогідно, побачили скупчення населення коло цих будинків ( це були біженці). У ту ж ніч на оселю Черевка Оверка скинули із літака кілька бомб, але жодна з них не влучила у будівлю.

У 1942 році почалось вивезення молоді на роботи у Німеччину. Про ці часи згадує колишній остарбайтер Черевко Г.П., 1926 року народження: «Моя мати родом із Залізниці, але вийшла заміж у Березичі, там і застала нас війна. Звідти мене і забрали німці на роботи. Я знаходився у таборі на території Австрії у селищі Ваєрбург. Лише після війни мені вдалось повернутись до рідного дому. Працював у таборі на лісорозробці, там було багато сербів, хорватів, які дружньо до нас ставились. Взуттям нам служили дерев’яні черевики. Жили впроголодь: їли суп гороховий, буряк, прілу капусту, каші. Одного разу, коли втратив свідомість від голоду, то наглядач –австрієць не змушував мене працювати. Підкормив рибою, ковбасою, дружньо зі мною поговорив. Він знав російську мову, бо брав участь у бойових діях Першої світової війни на Східному фронті.

По закінченню війни, я служив на Чукотці. Коли повернувся із армії, одружився у Залізниці, працював вчителем фізкультури. У 1960 році став головою сільської Ради, цю посаду обіймав 24 роки».

 Уже в перші місяці окупації в Любешові утворюється антифашистське підпілля, яке очолює Семен Джуманюк. Трохи пізніше жителі навколишніх сіл утворюють молодіжну групу боротьби з фашизмом. Її лідером стає Андрій Будько. Зовсім юним навколо себе об’єднав молодь села Березичі Матвій Ковальчук. Юнаки й дівчата села Бірки своїм керівником обрали Самуїла Іванюка. В цьому ж селі утворюється антифашистська група на чолі з Олексієм Довгуном. У Велика    Глуша    загін    антифашистів    очолив    Оксень    Пінькевич.  Легендарними для малоглушанців стали імена Малієвського і всієї його  сім'ї. В Залізниці підпіллям керував Венедикт Гапонюк, у Ветлах – Іван Приходько, у Дольську – Тимофій Сорока.

Партизанський рух і антифашистське підпілля в районі, як  в інших регіонах Волині, формувались у важких умовах. Через обставини, викликані раптовістю нападу, державні органи краю не мали можливості в перші дні війни розгорнути роботу по створенню антифашистського підпілля і організувати партизанські загони для боротьби в тилу ворога. Перший етап партизанського руху в нашій місцевості (червень 1941 –  зима 1942 року) не був особливо результативним  через  відсутність зброї  і   боєприпасів,   вибухових   речовин,   а    також     досвіду      ведення      партизанської  боротьби. Але й  невеликі  групи  народних месників не давали спокою окупантам. Вони спалювали мости на основних дорогах, переривали телефонний зв'язок, розповсюджували від руки написані листівки. В одній з них говорилось: «Товариші громадяни і громадянки! Підпільна організація закликає вас до боротьби з гітлерівським фашизмом та його прислужниками... Перешкоджайте ворогові в доставках на фронт, щоб не міг він убивати наших братів, сестер, синів і дочок.

Німецький фашизм хоче зробити з України німецьку провінцію, а для невільницької праці доста­вити у фатерлянд відповідну кількість людей, які б працювали на німецьких баронів, котрі мають бути господарями  на українській землі.

Не допустіть, щоб з українця зробили німецького раба! Вступайте в ряди підпілля і партизанів. Бийте ворога, а то він уб'є вас. Смерть фашизму! Ковель. Грудень 1941 року».

З наказу Українського штабу партизанського руху у 1943 році почався рейд парти­занських загонів на Право­бережну Україну і Білорусію. В село Лобна , що неподалік від Любешова, в червні цього ж року передислокувалось Чернігівсько-Волинське партизанське з'єднання на  чолі з двічі Героєм  Радянського     Союзу Олексієм Федоровичем Федоровим. Почалася нова сторінка діяльності народних месників. Партизани-федорівці влаштовували диверсії на комунікації ворога, громили гарнізони, штаби, сіючи страх і нервозність серед окупантів.

З липня 1943 року по квітень 1944 року, тобто за період дислокації в нашому районі, диверсійні групи цього з'єднання підірвали 611 тисяч 980 ворожих офіцерів і солдатів і 2530 – поранили.

Героїзм і мужність партизанів-підривників  були прикладом     для     всіх    інших народних    месників.    Невмирущою    славою    вкриті   їхні   імена. Серед них слід назвати Героїв Радянського Союзу Володимира Павлова,  Всеволода Клокова, Дмитра Резуто, Бориса Калача, Володимира Бондаренка та інших.

Людей багатьох національностей єднало почуття ненависті до ворога. У з'єднанні Олексія Федорова, для прикладу, були представники 24 націй і народностей, зокрема 947 білорусів. Тут діяла інтернаціональна партизанська бригада імені Ванди Василевської.

У партизанських з’єднаннях приймало участь понад 90 партизани з нашого села. Серед них: І.І.Кононович, О.І.Лащ, О.С.Поліщук, М.А.Левкович, Д.І.Бренчук. У 1943 році в с. Залізниця була організована рада, головою якої був І.Ю.Лопухович. В раду входили 15 чоловік, їх завдання було збирати від населення продукти харчування для партизанів. Така рада діяла до 1944 року.

Крім радянських партизанів, воювали з фашистами й загони націоналістів. Перші з них, не пов'язані з ОУН, були створені Тарасом Бульбою-Боровцем. Вояки з "Поліської Січі" на перших порах боролись проти залишків Червоної Армії. Коли формування Бульби-Боровця фашисти хотіли розпустити, січовики почали воювати з німцями. Частина формування стала базою при утворенні націоналістами-бандерівцями (ОУН-Б) Української Повстанської Армії. Ця армія боролась проти радянських партизанів. Були випадки, коли оунівці зустрічались у боях з фашистами.

У районі центром, де формувались загони УПА, був Деревок. Сюди сходились усі, хто бажав битися з ворогом. Ядром цих загонів були українські поліцаї, які розчарувались у фашистських порядках. Так, у березні 1943 року, коли федоровці розгромили любешівський гарнізон, весь відділ селищної поліції перейшов на бік повстанців.

Серед поширених оцінок діяльності загонів, що боролися в тилу ворога, були й такі: радянська партизанка "боролась за Расєю", а наша партизанка – "за Україну." Як би не було, той, хто боровся із спільним для всіх українців ворогом, заслуговує на визнання і повагу.

Оскільки в нашій місцевості були зосереджені партизанські групи та представники УПА, то мирним жителям доводилось нелегко.  То одні, то інші приходили до жителів за продуктами і одягом. Люди  змушені були давати те, що вимагаюли, часто віддавали останнє. А місцеві «слуги» німців часто робили доноси на залізняків.

Страшною смертю загинуло 62 жителі хутора Окуріки, що неподалік від Лобни. За доносом Шандьора  про те, що в селі повно партизанів, німці оточили село, зігнали на сход жінок і дітей у хату Тимофія Поліщука. Зачинивши двері і заставивши вікна соломою та очеретом, фашисти з усіх сторін підпалили приміщення з людьми. Тих, кому вдалося вирватись, добивали прикладами і кидали у вогняне пекло.

3 лютого 1943 року німці спалили 10 садиб і розстріляли 119 жителів на хуторах Горночки і Підріжжя. З Горночок втекти вдалося Бренчуку Микиті, Черевко Явтуху і сімї Черевка Дем’яна Карповича. Того ж ранку подібна трагедія сталася на хуторі Підріжжя. За доносом Борейка Тадея (німецького поліцая, який хотів захопити родючі підрізькі землі) було спалено цих нещасних людей. Там спалили 5 садиб, людей зігнали в одну хату і підпалили. Вдалось втекти із згарища 14-річній Черевко Теклі Андріївни. Фашисти думали, що всіх постріляли, підпалили хлів і втекли. Перелякана дівчина схопилась і почала тікати,  німці намагались наздогнати, стріляли вслід, але було багато снігу, і вони не змогли наздогнати свою жертву.

Після визволення району від німецько-фашистських загарбників майже всі радянські партизани, за винятком тих, кого залишили для налагодження мирного життя, влилися в ряди Червоної Армії і пішли добивати   ворога.   Вояки   ж   ОУН-УПА   в   тилу   радянських   військ  розв'язали громадянську війну, яка тривала аж до 1953 року.

За Любешів неодноразово вели бої з фашистами і нерідко між собою радянські партизани та загони ОУН-УПА. Під час одного такого бою було спалено кляштор капуцинів. Найчастішими господарями в селищі були партизани-федорівці.

 

       Під час Другої світової війни у Залізниці загинуло 425 чоловік. 66 наших односельчан віддали своє життя в боротьбі з німецькими загарбниками на фронті. З війни повернулось 65 односельчан, які були нагороджені орденами і медалями, серед них: Лащ Олексій Іванович, Лащ Максим Борисович, Баран Іван Іванович, Поліщук Семен Хомич, Марчук Іван Афанасійович, Лопухович Василь Іванович, Кононович Іван Іванович, Бас Іван Фадейович, Жилко Іван Антонович, Чубейко Семен Феодосійович, Черевко Гаврило Антонович, Баран Дорофій  Якович, Турик Андрій Гордійович, Швайко Василь Іларіонович, Жилко Дмитро Васильович, Жилко Василь Микитович, Жилко Григорій Микитович, Пасевич Михайло Антонович, Латиш Андрій Ілліч, Луценко Іван Філатович, Римарчук Федір Оксентійович, Кононович Микола Микитович, Бринчук Дмитро Іванович, Масюк Іван Андрійович.

Остаточно Любешів було визволено від німецько-фашистських загарбників 5 березня 1944 року воїнами 160-ї Брестської Червонопрапорної стрілецької дивізії.

На території району до початку 50-х років діяли прихильники ОУН-УПА. Важкою була доля місцевого населення: з одного боку, звинувачуючи у зраді політично-активних людей і їхні сімї, їх винищували учасники національно-визвольних змагань із формувань ОУН – УПА; з іншого – на всіх лягала підозра у співробітництві з оунівцями. У 1944-1945 роках загинуло 534 жителі району. 517 чоловік з тавром «ворогів народу» мешканців району навіть за підозру у зв’язку з ОУН-УПА було відправлено до Сибіру, в сталінські табори ГУЛАГу. 18 з них померло у засланні, 93 реабілітовано. У Залізниці зазнали репресій Черевко Текля, Турик Гордій, Куницький Микола, Хвалько Димна і інші.

Для боротьби з формуваннями ОУН-УПА була створена рада (місцеві жителі її називали ястребки), яка охороняла радянських активістів  від нападів бандерівців. Керував цією організацією Латиш Андрій Ілліч, входили сюди Поліщук В. Є., Лащ М.Б., Черевко С.Л., Баран Д.Я. і інші. Жителів хуторів переселяли у село, щоб не співпрацювали з прихильниками оунівців і не допомагали їм продуктами та одягом.

 

У  1940 – 1941 навчальному році директором і водночас класоводом третього класу Залізницької початкової школи був Кузьма Савович Троян. У цій же школі вчителями початкових класів були Олександра Сергіївна Бабенко, Галина Миколаївна Паламарчук, Оксана Микитівна Третяк, Марія Макарівна Солодовник.

 

К.С. Троян за походженням був родом із села Мирянин    Здолбунівського району, що на Рівненщині.

 

Троян К.С. організовував роботу по ліквідації неписьменності серед сільської молоді. Вчитель передчасно пішов із життя. Його переслідували із НКВС за зв’язок з УПА.

 

У роки німецько-фашистської окупації навчання припинилось. Німці використовували школу для масових розправ над невинним місцевим населенням. У січні 1942 року на шкільному подвір’ї були розстріляні фашистами  жителі з хутора Окуріка.

   У перші післявоєнні роки напівзруйноване фашистами приміщення школи знаходилося в аварійному стані, тому навчання дітей проводилось в хатах жителів села.


Повоєнна відбудова

 Під час другої світової війни український народ зазнав страхітливих втрат. Великою горя фашистські орди завдали і жителям Любешівщини. В районі уціліло лише шість населених пунктів. Буквально стерті з лиця землі були села Хоцунь, Сваловичі, Любязь , Березичі та інші. В роки війни в районі загинуло 1046 українців, 580 поляків, понад 3000 євреїв. Близько 3000 юнаків і дівчат було відправлено на каторжні роботи в Німеччину. Сума завданих збитків лише   в   Любешові   становила   близько   7   мільйонів   карбованців у масштабах цін 1945 року.

Не вистачало необхідного – продуктів харчування, одягу, взуття, ліків. Педикульоз загрожував сотням жителів району, лютувала малярія. Поля і селянські нивки в буквальному розумінні слова були зневрожаєні, шляхи сполучення залежали віл погодних умов.  Заклади освіти й культури були зруйновані або спалені.

Здавалося, щоб відродити  наш  край,   залікувати  глибокі рани, заподіяні  війною  і  фашистською окупацією,  потрібно буде декілька десятиріч. Адже після Першої світової війни, яка завдала значно менших збитків і руйнувань, розвиток економіки району в умовах буржуазно-поміщицької Польщі так  і не досягнув свого довоєнного рівня.

Збитки,     заподіяні  війною  і  тимчасовою окупацією,  стали  ліквідовуватись відразу після вигнання ворога з Любешова.  Через п'ять днів після визволення селища почала діяти селищна рада.   Її головою був один    з організаторів      антифашистського  підпілля      К.  Русило,      а     секретарем А.Горщар.    Правда,   селищній   Раді   терміново довелося виселяти любешівців у  су­сідні села Березичі, Залізницю, Судче (за лінію   фронту).    Там   евакуйовані   жили   в хлівах, на подвір'ї, тіснились по декілька сімей    у    селянських    хатах.     Серед    них поширювались    інфекційні    хвороби.     Та звертатись  було   нікуди.    Повсюдно  влада була      зайнята   спорудженням   оборонних  об'єктів. Щоб їх передати цивільному населенню – годі було й думати.  До  всіх  бід  додався   ще  й   голод.   Адже  все,  що виростили селяни, збиралося у них для потреб фронту.

У Залізниці почали відновлювати діяльність колективного господарства. До колгоспів люди, як правило, ішли неохоче, але боялись репресій і змушені були вступати до цих господарств. У селян забирали коней, корів, свиней, знаряддя праці для колгоспів, клуні для будівництва колгоспних споруд, землі. Не дивлячись, що колективізації чинили опір, до початку 50-х років колективні господарства на території району були сформовані.

 У селі Залізниця у 1948 році відновлено роботу колгоспу, де головою був Бринчук Іван Тадейович. У 1952 році залізницький колгосп було приєднано до колгоспу ім. Шевченка в селі Судче. У 1956 році колгоспи знову роз’єднали і відновили діяльність колгоспу ім. Калініна в селі Залізниці, головою був Менделюк М.П. У березні 1960 року колгосп реорганізовано в підсобне господарство Зарічнянського ЛГЗ Рівненської області, а потім Камінь-Каширського і Городецького ЛГЗ. У жовтні 1966 року, за рішенням Президії Верховної Ради УРСР, був у Залізниці створений радгосп «Партизанський». Очолив його економіст Любешівського райсільгосп управління Хомич Андрій Антонович. Тоді у господарстві нараховувалось  3 трактори, 3 автомашини, 2 причепи, 4 плуги, 3 сівалки, 2 тракторні бороні, 2 комбайни, 1 льоноагрегат, ВРХ – 338 голів, 41 кінь. Всього 4 517 га землі. Під болотами було 620 га.

Багатьом селянам  не вистачало присадибних ділянок та невеликих клаптиків поля, які вони обробляли, щоб прогодуватись до нового урожаю. У 50-ті роки оплата в колгоспах була символічною, деякі види культур взагалі забороняли сіяти (льон, коноплі). Щоб прогодуватись, селяни вдавались до крадіжок на колгоспних полях. Ввечері селяни прямували на колгоспні ниви, зривали недостиглі колоски  і пекли із цього зерна хліб. Вдень ховали ці буханці зеленуватого кольору у траву, щоб представники влади, якщо навідаються, не побачили краденого хліба.

Окрім того у цей період сільський голова разом із радгоспними керівниками керували плановою заготівлею  продуктів у селян. У народі цих збирачів податку називали «стягайлами». Часто траплялось, що у залізницьких родинах не було масла чи іншого продукту у наявності щоб здати у якості податку. У таких випадках жителі села наймались до багатших односельців картоплю покопати чи іншу роботу виконати, щоб заробити продукти на податок.

Завдяки державним субсидіям та майже даремній селянській праці радгосп «Партизанський» швидко розбудовувався. У 1976 році уже нараховувався 21 трактор, 23 автомашини, 18 тракторних причепів, 2 силосозбиральні комбайни, 2 картоплезбиральні об’єкти. Кількість худоби (ВРХ) збільшилась до 987 голів. Збудовано ремонтну майстерню, лазню, автогараж, обори для ВРХ. Надавали житло для своїх працівників, збудованих коштом радгоспу. Завдяки меліорації збільшено посівні площі. З грудня 1973 року радгосп «Партизанський» очолив Токовенко І.А., надалі радгосп очолювали Махецький М.І., Осипчук О.І. Останнім головою став Кокудак Л.С. у 1997 році, який реорганізував радгосп на КСП «Мрія» у 2000 році.


 

Освіта, релігія та благоустрій села у 50-80 роки

 Ще у 40-50 роках молодь збиралась на вечорниці. Дівчата пряли, вишивали при запаленій лучині, хлопці грали на гармошці, співали та танцювали разом з дівчатами. Спиртного на таких гулянках не вживали, а якщо і траплялось, то дуже рідко. Щовечора було чутно веселий спів молоді на вечорницях.

У вихідні та на свято селяни ходили до церкви, але уже далеко не всі. Радянська влада не схвалювала релігійність. Церква у Залізниці залишилась функціонувати одна з не багатьох у районі. Під час війни священиком був І.Цолковський, у роки війни виїхав на Білорусію, звідки був родом. Новим священиком став В.Мачульський 1907 року народження, до цього був дяком при І.Цолковському. В.Мачульський був священиком  Покровської церкви до 1987 року. Ті, хто були представниками адміністрації обминали церкву із зрозумілих причин. Багато залізняків у 70-80 роках відмовились від обряду вінчання, дехто навіть не хрестив дітей.

 У 60-80 роки у Залізниці , Міжгайцях, Лобні збудовано медпункти. 1967 -68 роках до села прокладена дорога з твердим покриттям, у цьому ж році проведено електрику. Телефонний зв'язок з’явився 1981 році.

У жовтні 1971 року у селі Лобна було відкрито Музей партизанської  слави. Держава в той час високо оцінила вагомий внесок у цю справу вчителя-краєзнавця Олексія Бренчука, призначивши йому персональну пенсію. Він отримав також лист вдячності Всесоюзної організації товариства «Знання». На базі музею відбулося три зльоти партизанів-федорівців, на двох зльотах був легендарний командир О.Ф.Федоров.

Олексій Іванович Бренчук - відомий волинський краєзнавець, дослідник Любешівщини і Волині, ініціатор створення і перший директор Лобненського музею партизанської слави.

Народився Олексій Бренчук у 1928 році у с.Залізниця, тепер Любешівського району. У рідному селі встиг закінчити два класи польської школи.  Потім навчався в Любешівській школі. Від їхнього хутора Медведичі (територія Залізницької сільради) до містечка Любешова вісім кілометрів ходив пішки.

Батько Олексія мав 20 гектарів землі і ручну віялку. Нова влада у 1939-му відразу конфіскувала віялку, а згодом забрала і землю. Щоправда, родину не встигли вивезти до Сибіру – розпочалася війна. У березні 1944 року, коли на Волинь прийшли радянські війська, батька відразу забрали на фронт. З війни Іван Бренчук повернувся інвалідом. Весь тягар господарських клопотів ліг на плечі Олексія. Він орав, сіяв, косив, молотив, ще й добре вчився. У 1948-му юнак вступив до Камінь-Каширського педучилища, але ще на першому курсі студента направили вчителювати в село Люб'язь Любешівського району. Адже після війни в країні катастрофічно не вистачало вчителів. Проте довго працювати не довелося, юнака забрали в армію - розпочався перший повоєнний призов. Служив волинянин у Чугуєві під Харковом, але прагнення до навчання не втрачав. У 1950 році вступив у Казанське військово-політичне училище. За розподілом молодий лейтенант потрапив служити в Іркутську область. Минали роки служби в різних гарнізонах. А коли вирішив вступати до військової академії, виявилось, що це неможливо - хтось із родичів був в УПА. Олексій Бренчук звільнився зі служби, закінчив історичний факультет Київського державного університету, вчителював у школах Любешівського району. Історик за фахом він з головою поринув у краєзнавчу роботу. Особливу увагу Олексій Іванович надавав вивченню історії рідного краю. Збирав місцевий матеріал, прагнув зберегти для нащадків пам'ять про героїчне минуле.

Для вивчення історії населених пунктів Любешівського району працював в архівах Бреста, Мінська, Гродно та Вільнюса, підтримував зв'язки з музеями та науковими бібліотеками. Як результат цієї праці – опубліковані статті з історії населених пунктів Любешівщини та Волині, а також матеріали про краєзнавчу роботу в школі. У1996 році вийшла з друку книга «Любешівщина. Історико-краєзнавчий нарис», у написанні якої брав участь Олексій Іванович.

Зібрані О. Бренчуком матеріали про партизан-федорівців стали основою для створення Музею партизанської слави в селі Лобна. Музей було відкрито 9 жовтня 1971 року. Експозиція його присвячена діяльності на Волині Чернігівсько-Волинського з'єднан­ня партизанських загонів під командуванням О. Ф. Федорова.

Олексій Бренчук нині проживає в с. Рудка-Козинська Рожищенського району, де продовжує займатись справою свого життя -       краєзнавством. Дає цінні поради музейним працівникам району. За дорученням Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти, Олексій Іванович збирає матеріали про освітян Любешівського району. На обласному радіо в рубриці «Сільські новини» веде теми: «По місцях бойової слави», «Про що шуміли сосни».

Олексій Іванович Бренчук належить до когорти тих невтомних дослідників, які своєю подвижницькою працею сприяють розвитку музейної справи на Волині.

 

У 1969 році очолив школу молодий випускник Брестського педінституту Парфенюк Іван Миколайович. Поєднання доброти і вимогливості було притаманне саме йому. За час його керівництва школою було добудовано окремі класні приміщення (тепер там майстерні по дереву та металу ). За рахунок державних асигнувань у 1976 році в селі   побудовано 12-ти квартирний будинок для вчителів,  кошторисною вартістю 104020 крб. У 1976 році збудовано пришкільний інтернат на 50 учнівських місць, кошторисною вартістю 114120 крб.

У 1978 році було побудоване типове приміщення школи на 464 учнівських місць кошторисною вартістю 542,87 тис. крб.

  Саме Іван Миколайович приймав і урочисто перерізував  стрічку відкриття нової шкільної оселі. Очі світилися щастям, коли директор давав перший дзвінок, який  покликав  сісти за парти  більше 400 учнів. Це була радість, впевненість у майбутньому. В школі обладнано 14 кабінетів, дві майстерні.

 При школі було збудовано гуртожиток на 50 учнівських місць, де жили під час навчання учні з віддалених хуторів і сіл (Іванчоси, Града, с. Лобна, с.Судче).

На навчання і виховання дітей держава витрачала значні кошти. Так, в 1979 – 1980 н.р. витрати на одного учня з врахуванням утримання в пришкільному   інтернаті і групах подовженого дня   становили 300 крб.   

 Першим учителем клас духових інструментів у музичній школі  був Мендель Василь Ананійович, який брав активну участь в житті середньої школи та села. Музична школа була відкрита у 1978 році.

У 1980 – 1981 навчальному році був введений підготовчий клас, в якому навчалися шестилітки.

У 1981 – 1982 н.р в школі навчалось  446 учнів. Працювало 38 учителів і вихователів. З них вищу освіту мало 26.

Цей період запам’ятався для дітей і вчителів  змістовними тематичними екскурсіями в Київ, Москву, відпочинком в „Артеці”, „Молодій гвардії”, проведенням піонерських кострів, зборів загонів, дружин..зборів загонів, дружин,зборів загонів, дружин, ної дружби 

 

Залізниця сьогодні

У 1992  році введено в експлуатацію новий Будинок культури, який функціонує і зараз.

Духовні потреби люди задовольняють у Покровській церкві, яка вистояла усі лихі часи і приймає своїх прихожан і нині разом з молодим священиком І.Кропивським.

У селі працює дитячий садочок «Сонечко». 31 вересня 2008 року Залізницька школа реформована у Залізницький НВК шляхом об’єднання дитячого садка «Сонечко» і Залізницької школи І-ІІІ ступенів.

У  вересні 2006 року  естафету управління  школою  приймає  молодий  директор Сергій  Григорович   Кутинець.    Він завжди бадьорий та веселий. Його висока вимогливість не заважає при нагоді пожартувати. За плечима – робота в  Лобненській ЗОШ І- ІІ ст., а попереду – вирішення проблем навчально-виховного процесу та зміцнення матеріально-технічної бази: зміна інтер’єрів приміщень, придбання комп’ютерної техніки  тощо. Разом з педколективом  він на практиці реалізує  ідеї   та завдання державної національної  програми „Освіта”   та Національної доктрини розвитку освіти в Україні, прагне  перетворити навчальний заклад у Школу            С.Г.Кутинець,  розвитку, Школу мислення, Школу віри.                                       фото 2006 р.     

Нині в шкільному підрозділі  навчається 314 учнів, а в дошкільному – 92 дитини.

Серед наших випускників  багато відомих людей та творчих особистостей. У 2009 році вчитель української мови та літератури П.Ярмолюк видав свою поетичну збірку «Сповідь серця».

У  90-их роках у державі відбуваються суспільно-політичні  зміни, які в цілому  вплинули й на село. Але його жителі села виявились людьми підприємливими, які зуміли перебороти труднощі. Після занепаду колгоспу і переходу України до нових економічних відносин мешканці Залізниці не розгубилися . У селі чимало людей ініціативних,  ділових, які у часи економічної кризи 90-х років проявили господарський хист. Свідченням цього є те, що у селі працює 28 пилорам, 10 приватних магазинів, приватні перевізники, більше двадцяти сімей займаються малим торговим бізнесом.

Щороку більшість випускників школи продовжує навчання у вищих навчальних та середніх спеціальних закладах. У Залізниці щорічно спостерігається приріст населення.

Залізницю, не дивлячись на нелегкі часи  України в економічному житті, занепад обминув. І це не випадковість. Завдячує село своїм процвітання саме активності та працелюбності своїх мешканців.

П

Про соціально-економічне становище жителів нашого краю початку XXст. розповідає стаття, опублікована в газеті "Маяк" від 7листопада 1913 року. В ній, зокрема, говориться: "Це літо поліщук-хлібороб пам'ятатиме довго. Сіножаті наші з весни аж до сеї пори затоплені водою. Сіна нема, через дощі хліб теж кепсько придався. Худобу – весь наш скарб – продаємо за безцінь. Коли б люди згуртувались, то можна було б продати худобу за кращою-таки ціною. Але нікому й показати людям до цього стежку. Правда, агрономи декілька разів приїжджали до нас, подовгу вели з нами розмову про гуртування на нашій-таки мові. Діло, здається, вже й налагодилось: з'явилося багато охочих закласти кредитове товариство. Але проти цього наш волосний писар. Він пустив у діло всі докази: мовляв, нікому буде порядкувати справами, гроші в нас розкрадуть та таке інше. Знову: нащо той банк, коли є волосна каса."

– Справді, – мір­кують люди, – открий банк, – то після од біди не откараскаєшся. Покраде хто гроші, а ти плати за нього. Адже і за волостю багато всякого начальства доглядає, а все - таки без злодійства не обходиться там.

Наші хлібороби – поліщуки благають своїх американських родичів-заробітчан допомогти хоч цього скрутного року. І знов їм одписують: "Ми ж вам давно послали гроші, ще й торік посилали. Але ви нам не одписуєте нічого".

Як почали люди тупцювати, всякі справки наводити, то виявилося, що гроші одержував бувший помічник писаря Пашкевич. Зроблено дізнання. У цю темну справу вплутали зовсім неписьменну людину - волосного старшину: буцімто він допомагав у шахрайстві, але що тут міг зробити неписьменний старшина, щоб не допустити того крутійства? Адже каже йому писарчук прикласти печатку - він те й робить. Кому ж вірити, як не писареві, призначеному мировим посередником?

Людність Полісся дуже темна й затуркана. У всякій освіченій особі звикла бачити тільки шахрая-крутія. Грамотний старшина буде вельми крутити. Через це вибирають зовсім неписьменних. Ще коли за писаря порядна людина, то крутійства не буває. В іншому разі неписьменний старшина не має змоги доглядати за громадськими справами, і в волосних розправах бувають такі темні справи. Та, мабуть, це справа нашого мирового посередника, що повинен би, здається, піклуватись про добробут селян, проте його це зовсім не обходить. Йому, очевидно, потрібна народна темрява. Він наказав не видавати селянам газет. Навіть офіційне видання Волинського земства "Изветия Волинского губернского земства" й те не видають адресатам. Безборонно видають тільки "Волинскую землю" та всякий інший чорносотенний мотлох".

Селяни не мирилися з утисками і безправ'ям,      вели     боротьбу.      Вона здебільшого носила стихійний характер.1904 року за самовільне користування земельними   угіддями   поміщика   у   28селян Люб'язя  була описана худоба дляпродажу. В цій сваволі люб'язці чинили опір. Тому судовий пристав у рапорті до     Мінського    жандармського    управління   доповідав: "Жителі Люб'язя заявили, що не  бажають  бути   підданими   государя. Люб'язці відстояли своїх односельців.

Із особливою силою заворушення вибухнули під час революції 1905-1907pр. Щоб придушити виступи селян у Любешівській волості, мінський генерал-губернатор у грудні 1905 року прислав сюди поліцейську команду. Проте стихійні виступи тривали до першої світової війни. Особливо вони були відчутними   в селах Велика та Мала Глуша, Ветли, Гірки, Цир. Селяни самовільно рубали ліс, випасали худобу на поміщицьких сінокосах, забирали частину на вирощеному панському полі.

У 1911 році у районі поширились епідемії скарлатини, холери, дифтерії.

У 1914 році почалась Перша світова війна. Не обминула вона і наших країв. Внаслідок військових дій російської і австро-угорської  армій фронт стабілізувався по річці Стохід.

Любешів був окупований військами Німеччини і Австро-Угорщини. На правому березі стояли Російські війська. Перейти через річку в гості до родичів можна було лише в період між наступальними операціями і то з дозволу військових.

На кінець квітня 1916 року до початку Брусиловського прориву на Волині стикувались два Російських фронти: Західний, яким командував Еверт, проходив по Білорусії, північніше і південніше Прип’яті – до Залізниці – Ковель – Сарни, далі на південь був уже Південно-Західний фронт під командуванням Брусилова.

За задумом російського командування Брусилов головний удар наносив на Луцьк, а далі – на Ковель. Туди ж був спрямований і удар уздовж залізниці через Маневичі. Для цього був задіяний лівий фланг Західного фронту.

Загальний штурм ворожих позицій почався після акту підготовки 5 червня 1916 року, 7 червня було зайнято Луцьк.  Але прибуття німецьких підкріплень зірвали плани росіян, успіх не було розвинуто.

9 липня командуючий третьою армією Леш наказує захопити переправи біля Любешова та Любязя, закріпити її за собою і вислати сильні кінні частини для виходу на дорогу Кобрин – Пінськ. Тоді ж росіяни уже зайняли Судче           ( І кубанська козача дивізія),  Залізницю (ІІІ кавалерійська дивізія). Але переправи були зірвані противником. Частини ІІІ кавалерійської дивізії, що наступали з боку Залізниці, ворог зустрів у районі Березич і Угринич сильним вогнем. Тут Стохід форсувати не вдалося.

Отже, до Брусиловського прориву (травень-липень 1916 р.) у Залізниці панували австро-німецькі війська. Більшість населення було вивезено в Австрію. Частина людей втекла на Рівненщину (в Борову, дехто прямував подалі від лінії фронту).