Литовсько-польська доба

З давніх-давен на території України проживали східні слов’яни, у нашому краї це племена волинян (бужан), які об’єдналися в племінний союз у перші століття нашої ери (однією з причин стали набіги стародавніх германців). У ІХ-ХІІІ ст. Волинь входила до складу ранньофеодальної держави східних слов’ян – Київської Русі (Руської держави), а в 1199 р. разом з Галичиною була об’єднана в Галицько-Волинське князівство, яке в ХІІІ ст. набуває статусу королівства. Держава стає спадкоємницею Київської Русі, успішно протистоїть полякам і угорцям у їх агресивних намірах оволодіти територією Галичини і Волині, бере участь у боротьбі з монголо-татарами, залишаючись номінально залежною від Золотої Орди (монгольська держава).

Та вже у ХІVст. Велике князівство Литовське оволоділо Волинню, яка разом з більшістю інших українських земель була включена до Литовсько-Руської держави у середині ХVІ ст. У 1569 році була укладена Люблінська унія – об’єднались Литва і Польща, саме остання (інша назва Річ Посполита) заволоділа нашим краєм. Польське панування тривало трохи більше 200 років, та економічна і військова могутність Речі Посполитої поступово згасає під кінець ХVІІІ ст. Цим скористалися сусідні держави: Прусське королівство, Австро-Угорська та Російська імперії. Внаслідок трьох поділів Польща як держава надовго зникла з політичної карти Європи (по 1918р.).

Фільварок Залізниця Міхал Вишневецький передав кляштору (монастирю) піярів.

З "Хроніки... " Мошинського (дізнаємося, що орден піярів – один з багатьох католицьких орденів, що були поширені на   Волині,заснований у 1617 році святим Йосифом Каласанті. Члени цього ордену, крім трьох звичайних обітниць - „подання, воздержания, послушання", мали четверту - благочестиве навчання дітей. Тому орден отримав назву Scolapia.Мета створення подібних шкіл – поєднання духовності, моралі та навчання під час учбового процесу. Піярів було звільнено від участі у будь-яких процесах, щоб не відривати їх від навчання дітей. Благочестя та наука – два головних предмети,   про які особливо дбали піяри   Польщі,   виникли при королеві Владиславу IVта канцлеру Оссолінському, який вперше познайомився з цим орденом під час візиту до Риму.   Першою школою такого типу була школа у Варшаві, відкрита в 1642 році, куди прибуло 13 ченців цього ордену.   У галузі освіти з піярами конкурували єзуїти. А після скасування останніх вони повністю заволоділи школою у Польщі. У 1693 р., в числі перших шести шкіл, була   створена   школа   і   в Любешові   (пізніше   -   Новодольську). Організацією матеріального забезпечення та іншими питаннями навчання займалася колегія, колегіум при костелі. Навчання тут спочатку було безкоштовним.

Колегіум бере свій початок з XIIст. Цей тип інтернату був започаткований у Франції та Італії, а пізніше з'явився в інших країнах, в тому числі і Польщі. З часом колегіуми перетворилися на окремі відділи університетів. З XVIст.це була середня школа для дітей шляхти, яка, як правило, поєднувалася з інтернатом. У наш час назву "колегіум" мають різні види шкіл у багатьох країнах.

У 1706 році фільварок Залізниця спалили шведи, як і Лишнівку, Карасин, Любешів. Чому ж шведи здійснили такий погром в наших краях? Тут треба повернутися до того, що діялося після смерті короля Яна III. З'явилися різні кандидати на трон, але "коли 15 травня 1697р.кардинал Радзієвський, Примас королівства,оголосив сейм для виборів, то після довгих суперечок та поділів голосів і більша частина шляхти поклала надію на Фрідеріка, князя і виборщика від Саксонії, який прийняв титул Августа II, інший же кандидат, князь де Конта,родич короля французького, мусив поступитися".

У   1701   році   між   двома   знаменитими        королівськими родами Польщі та Литви – Сапегами та Огінськими (в майбутньому співвласниками Любешова) – виникла явна незгода, що закінчилась міжусобною війною під Окульковичами. У ній загинув один із Сапегів – син Вітенськоговоєводи (власник Березич та інших сіл). Район і військо їхнє також було розбито і розпорошено.

Князь Міхал Вишневецький, який виступав на боці Огінських, у1701 році урочисто виїхав до Пінська як староста, а король шведський Карл XII, прийшовши рікою Двіною, вступив до Курляндії та Литви.

У тім же році російський цар Петро І прибув у Вільно, звідки направився до Тихотина, але його військо під керівництвом Шереметьева в Курляндії було розбите шведами і розбіглося.

Зразу ж після свого обрання новий король задумав повернути втрачені провін­ції (до чого зобов'язувався пакетами умов), зокрема Інфляндію, котру зайняв саксон­ським військом, але, не здолавши опору місцевих можновладців, з ганьбою повер­нувся назад.

Засновник колегіуму Міхал Корибут Вишневецький у 1702 році волею короля Августа II був названий Польним гетьманом литовським. Незабаром він взяв у полон шведського генерала Гумергельма, а військо його розпорошив.

У 1703 році в Любліні відбувся сейм, маршалком якого був обраний князь Вишневецький. Незабаром він отримав Велику Литовську булаву.

Навіть у цій ситуації Петро І не втрачав цікавості до розвитку подій у Польщі. Він хотів утвердження на престолі Августа II,який, з певних міркувань, на перших порах не вимагав від російського царя відречення від території Правобережної України. Особливу позицію займав Іван Мазепа – гетьман України. Будучи підданим Росії, він вів таємні переговори з Карлом XII і Станіславом Ліщинським, сподіваючись з їхніх рук отримати незалежність України.

Доки йшли торги між монархами, козацькі українські полки робили деякі походи в Прибалтику, на Азов, Псковщину, остаточно зневірившись у щирості намірів щодо України як росіян, так і поляків. Не випадково українських козаків ми бачимо серед прихильників Станіслава Ліщинського, хоча не менше їх виступало на боці Августа Другого.

Пам'ятаючи свої кривди, нанесені нещасливою битвою з Огінськими, родичі Сапегів, не маючи можливості спертись на сили своїх противників, підтримували і вели до польського трону князя де Конта, а тому залишились противником Августа IIта його прихильників і виступили на боці Ліщинського. Сапеги думали про власне спасіння і покликати на допомогу Карла XII,короля шведського, який   перед   тим   уже   наступав   при   Августові   II,щоб   відвоювати Інфляндію.   Одночасно   Карл   XIIприйшов у   Польщу   і,   перемігши поляків,   примусив   Річ   Посполиту   обрати   нового   короля.   Обрали Станіслава Ліщинського, поляка, якого й було короновано.

Король Август мусив відступити від Польщі і відмовитися віл корони.

Його ж прибічники Огінські разом з іншими запросили росіян. Підтримав їх і князь Міхал Вишневецький, гетьман великий Литовський, котрий з військом литовським скрізь тиснув на шведів і не раз завдавав їм серйозних ударів. Шведи нічим не могли перетягнути короля на свою сторону і вирішили шкодити Карлу у його ж маєтках. Насамперед вдарили по Забежу, оборонному замку у князя, здобули його і знищили до самого фундаменту, потім спалили мурований палац у Кароліні (в Пінську) і всі будови, що там знаходилися. В інших маєтках теж не тільки двори пустили за вогнем, а й не шкодували селянських хат.

У 1705 році шведи прийшли і спалили Дубровицю – не лише містечко та спадок фундатора колегіуму Вишневецького, а й костел і колегіум з усіма будовами, через що Дубровицький колегіум поніс збитків на 20 тисяч злотих. У маєтках же, що належали до колегіуму Любешівського, особливо у Карасині, "якийсь Місіуревич, слуга військового комісара, наказав вибити двері пивоварні, горілку вилив, котли повивертав, чим завдав великої шкоди орендареві-єврею".

Нарешті в 1706 році в Любешів прийшли шведи із своєю помстою. Прибувши сюди, вони взялися насамперед за знищення чудового, вирощеного в італійському стилі князівського саду, повирубували всі дерева, не тільки плодові, але й ті , які були лише для прикраси. Аби ж не відросли, обклали соломою, облили смолою і випалили пеньки аж до коріння. Закінчивши це варварство, спалили дерев'яний палац і все навколишнє містечко.

Ректор піярів Самуель добився у короля шведського, коли той проїжджав через Любешів, запевнення, навіть письмового, що костел і колегіум шведи пощадять. Тому, за згодою піярів, деякі будинки, які стояли поблизу костьолу, шведським військом були зруйновані, аби вогонь не дістав костьолу та колегіуму. Фільварки ж, Залізниця, Лишнівка, Карасии, Троянівка, котрі, як думали шведи, належали князеві, були знищені вогнем. Тільки Пнівне, розміщене між болотами і до якого через багаточисельні містки та греблі було важко дістатись, уціліло. Боялися також шведи, щоб росіяни та поляки не зробили там якоїсь засідки.

Село Залізниця було відбудоване. Але у ХVІІІ ст. мешканцям Залізниці довелося пережити не одну пожежу. Наступна пожежа сталася через панські чвари за землю.

Син   каштеляна   Чарнецького,   покупця   Любешова,   хорунжий Великого князівства Литовського Владислав Чарнецький, перший почав процес про фільварки ІІнівно і Залізниця, які нібито належали до Любешівського графства. Та справа, що проходила через різні судові інстанції, лише в сенаті остаточно була вирішена на користь піярів. Їм залишилися фільварки Пнівно і Залізниця.

Пнівно знаходилось у трьох милях від Любешова, на купецькому тракті, що йде на Волинь селами Пнівно, Вулька, Соснова і Фаринки, мало всього 140 хат, людей чоловічої статі, за ревізією 1842 року, 557 душ. Залізниця – фільварок від кляштору на одну милю – людей чоловічої статі 349 душ, хат – 82. Проте у 1842 році і ці фільварки у піярів були забрані.

У 1750 р. ділили володіння фундатора колегіуму князя Михайла Вишневецького. Любешів і прилеглі землі дістались дочці князя Замойській, котра віддала його в посаг своєму зятеві Мнішекові із роду Мнішеків, який дав історії за якихось півтораста літ перед тим Марину Мнішек. Ту саму, що сприяла Лжедмитрію І і ЛжедмитріюIIпосісти російський престол.

У 1751 р. були затяжні дощі, і ріки вийшли з берегів. Не можна було ні зібрати збіжжя, ні звезти його до стодоли. Луки усі були залиті водою, тому сінокіс був надзвичайно важким.

Пани Кашовці пред'явили піярам претензії ("якісь дикі претензії"'), завдавши їм великої шкоди в Троянівці: "спалили 15 стіжків сіна, від того вогню займались дерева, і дуже багато лісу згоріло". Скаргу піярів розглядав Луцький суд.

У 1752 р. пожежа торкнулась і фільварку в Залізниці, де згоріло 32 селянські хати, стодоли із збіжжями та обори.

Залізниця знову відродилась із попелища, але у 1787 році спалахнула нова пожежа з невідомих причин.

Жахливим лихом для жителів нашого краю були пожежі. Одна з них 20 грудня 1787 року з усіх боків охопила Залізницю. Того дня згоріли клуні, хліви з худобою, магазини, млини, стайня у фільварку. Втрати були величезні. У вогні загинуло 300 кіп збіжжя, кілька десятків бочок зерна, 97 корів, 138 овець та інших дрібних тварин, великий запас дощок, кленок, бочок, возів тощо.

Але вже 1790 році в Залізниці нараховувалося 86 дворів.

Розвиток сільського господарства і становище селян у ХІХ ст.

  У 1790 році у результаті другого поділу Польщі Любешівщина увійшла до складу Російської імперії. Села Залізниця, Судче, Березна Воля увійшли до Кухітськовільської волості Пінського повіту Мінської губернії. Такий адміністративно-територіальний поділ зберігався до початку ХХ ст.

 Згідно документів Мінського архіву, маєток Залізниця переходив у казенне (державне) володіння. Отже, жителі села стали державними селянами. Слід зазначити, що становище державних селян у той час було легшим, ніж селян, що належали поміщикам. Їм не доводилося відпрацьовувати панщину, а лише сплачувати оброк (грошима або продуктами). Також відпрацьовували шарваркову повинність (ремонт мостів, доріг і інші суспільні роботи на користь держави). Та враховуючи те, що більшість земель Залізниці були малородючі і селяни отримували порівняно не високий урожай із своїх земельних ділянок, то їм велику частину урожаю доводилося віддавати на сплату оброку.

 У цей період у Залізниці було дві корчми, один млин, одна бондарня, великий фруктовий сад, земельний фонд (включаючи сінокісні, орні і пасовищні землі) складав 2197 десятин.

 Залізняки відпрацьовували шарварки два дні весною і два дні восени (по ремонту плотин і мостів) і ще окремо два дні на копання ровів і каналів, щоб осушувати болотисті землі. За один день робітник мав викопати рів довжиною в аршин.

 Великі сподівання українська інтелігенція покладала на реформи російського імператора Олександра II.Яким же було розчарування,

 коли провідні українці відчули, що особиста свобода – це ще не шлях до утвердження своєї на­ціональної гідності. Український народ не отримав права на свою книжку, рідну мову в школах. Йому все наполегливіше нав'язувалась думка, що українська мова – це мова мужицька, придатна лише для того, щоб нею лаятись.

 Реформа 1861 року викликала обурення місцевого населення. 18 березня 1861 року поблизу Любешова (у селі Судче) селяни відмовилися працювати на поміщика. Як свідчать матеріали Мінського державного обласного архіву, 18 квітня 1861 року жителі цього села відмовилися підписати Уставні грамоти про тяжкі викупні платежі та натуральні повинності на землі, що наділялись селянам після скасування кріпосного права. В село прибув землевласник А. Чарнецький, а також мировий посередник Терлецький, який спеціально був присланий з Мінська в Судче, щоб розповісти про царський маніфест і вмовити селян підписати грамоти. Біля церкви зібралось понад 100 обурених селян. Вони кричали: "Ми й самі добре знаємо право, і ніяких грамот нам не потрібно". Селяни висловили протест проти поміщицького і царського самоуправства і відмовилися все-таки підписати документ – Уставну грамоту. Виступу Судчі мав великий вплив на любешівців, які відмовлялися працювати на панів і самовільно почали заготовляти сіно на поміщицьких сінокосах.

 Кріпаки ненавиділи своїх "визволителів", та їх протести в більшості випадків носили стихійний характер. Як свідчить судова справа Пінського повітового суду, в 1861 році на болоті біля нинішнього села Лобна Кузьма Савчук, Каленик Бренчук, брати Ісак,Демид, Федір та Назар Швайки самовільно накосили два стіжки сіна,за що були суворо покарані.

 Після реформи селяни часто виявляли своє невдоволення і в Залізниці. Інколи справи за поданням адміністрації доходили і до суду. У 1887 – 1888 роках розглядалась кримінальна справа над 17 жителями Залізниці за поданням Кухітськоволянського старшини Григорія Самуйлика.

 У звинуваченні Г.Самуйлик повідомляв, що коли прибув у село Залізницю за приписом начальства, то зафіксував, що там у магазині не вистачає запасів зерна і тоді ж (5 грудня 1886 року) скликав селянський сход, щоб вирішити питання про поповнення запасів хліба. Селяни Степан Каленикович Бренчук, Антон Лаврентійович Деркач, Степан Матвійович Поліщук, Феодосій Іосафатович Черевко, Павло Петрович Русило, Яков Іовлевич Дудко, Василь Харитонович Оленич, Терентій Герасимович Лащ, Іван Кирилович Лебич, Ілля Маментійович Ярмолюк, Роман Андрійович Черевко, Микита Карпович Мороз, Августин Феодосійович Куницький, Василь Романович Лащ та Дем’ян Єфремович Онісімов почали підбурювати селян розійтись і залишити сход. 6 грудня через підбурювання цих селян сход знову не відбувся. На суді присяжних у Пінську обвинувачені пояснили, що їх зацікавило, де поділись гроші (податок) від корчмаря, переданий старшині Г.Самуйлику. Оскільки їм ніхто не пояснив, то селяни і залишили ці збори.

 Свідками у цій справі виступали староста Залізниці Дмитрій Купріянович Жилко, селяни Степан Ігнатійович Чубейко, Карп Кирилович Черевко, ДемянАмосович Кисіль, Харитон Іосафатович Черевко, Корнелій Дем’янович Масюк. Під час слідства обвинувачувані утримувались у пінській в’язниці.

 Після реформи селяни, які не могли себе прогодувати із своїх наділів (землі у Залізниці переважно не дуже родючі), ішли працювати до пана у Судче.

 Бас Марія Федорівна, жителька села Залізниця, 1893 року народження згадувала:

 «Я ще була малою дівчиною років 12-13, але мати мене брала із собою на роботу до пана у Судче. Підліткам пан платив менше, ніж дорослим, хоча роботу виконували ту саму. Довго тягнувся літній робочий день, а ввечір, коли приходили до пана за розрахунком, то мене ставили позаду на колодочку, щоб заплатили не менше як дорослим».

 Про ці часи згадує і Оласюк Іван Григорович з розповідей своїх батьків:

 « Мій дід, Василь Гнатович Оласюк, 1880 року народження в кінці ХІХст. купив землі у Залізниці і тут оселився з сім’єю. Щоб купити плуг Василь Гнатович вирушив до Пінська пішки. Придбав там собі плуг і повернувся із своєю ношею пішки.»

 Ці спогади свідчать, що скасування кріпацтва ще не означало полегшення життя тогочасного селянина.