Історія Залізницького НВК

Звідки беруть початок дороги і куди вони ведуть?
Швидко минає час, змінюється життя та незмінною залишається дорога, яка вміло з’єднує в єдине вчора, сьогодні і завтра. Дорога, яка веде до школи. Скільки мрій, думок, прагнень, скільки спогадів пов’язано у кожної 
людини зі школою! Чим пишаєшся? Про що мрієш, рідна школо? Який життєвий шлях пройдено твоїми вихованцями? Про що розповідають нам сторінки історії?
Перша згадка про село Залізниця датується 06 березня 1699 року, коли Залізницький маєток, вартістю 20 тис. злотих, був переданий польським поміщиком Михайлом Вишневецьким католицьким монахам містечка Любешова. В селі, на той час, виплавляли залізо, від якого і виникла назва Залізниця.
В архівних документах Білоруської державної бібліотеки імені В.І.Леніна зазначалося «Железнецкое народное училище Кухоцковольской волости открыто в 1847 году. Помещается в общественном доме. На содержание училища ежегодно отпускается 100 рублей от местного крестьянского общества. Наставник училища - Владимир Васильевич Пыжевич, воспитывался в Пинском духовном училище».
В опитувальних листах, складених при підготовці першого Всеросійського перепису за 1896 рік, говорилось, що в Залізниці на той час нараховувалось 221 двір з населенням 1160 чоловік.
Однак, про розвиток освіти можна вести мову, починаючи з 20-х років ХХ ст., коли Залізниця перебувала під владою Польщі. Надзвичайно проблемним було питання з приміщенням для школи, і тому для навчання вирішили використовувати господарські хати, які складалися з кухні і кімнати. В кухні жили господарі, а в кімнаті навчалися діти. Початкова школа розміщувалась в приватній кімнаті, в якій працював лише один вчитель.Навчання проводилось польською мовою. Учні вчились рахувати, читати, писати. За свідченням старожилів близько 60% всього населення було неграмотне. Люди, в основному, займалися веденням сільського господарства та заготівлею ягід, грибів.
Про середню та вищу освіту діти залізницьких селян і не мріяли.
Всього навчалися в комбінованих класах не більше 10 – 15 учнів. Особливо важке становище було дітей-сиріт, напівсиріт та з багатодітних сімей, які не одержували ніякої матеріальної допомоги і не мали змоги навчатися.

Восени 1940 року створюється перша українська школа. Всі діти шкільного віку були залучені до навчання. Лише в 1940 – 1941 навчальному році в 1 – 4 класах разом з переростками нараховувалось понад 300 учнів.

Була відкрита також вечірня школа сільської молоді. Вперше прибули вчителі із східних областей України: Олександра Сергіївна Бабенко, Кузьма Савович Троян, Оксана Микитівна Третяк, Марія Макарівна Солодовик.  
В 1940 – 1941 навчальному році керівником Залізницькою початкової школи був Кузьма Савович Троян, будучи також класоводом третього класу. В тому ж навчальному закладі вчителями початкових класів були Олександра Сергіївна Бабенко, Галина Миколаївна Паламарчук, Оксана Микитівна Третян, Марія Макарівна Солодовник.
К.С. Троян за походженням був із селян села Мирянин Здолбонівського району, що на Рівненщині. Як дуже здібний і старанний юнак, проявляв наполегливість у навчанні.
Троян К. Ще при Польщі закінчив Дернанську ,а потім Межеріцьку рільничу школи.
В 1940 році він успішно закінчив Здолбунівську педшколу і одержав направлення в Морочнівський райвно, де його направили завідуючим Залізницькою школою. Кузьму Савовича знали вчителі, учні, як дуже добросовісну, старанну, доброзичливу людину. Його дуже любили учні третього класу. К.С. Троян систематично організовував виступи художньої самодіяльності, залучаючи до активної участі учнів, громадськість села.
Особливо вчитель був прихильний до творів Т.Г. Шевченка. Під його керівництвом у Залізниці вперше проводився вечір, присвячений життю і творчості поета.
Троян К.С. організовував роботу по ліквідації неписьменності серед сільської молоді. Вчитель передчасно пішов із життя. Його переслідували із НКВС за зв’язок з УПА, за те, що він прагнув до незалежності України.

В роки німецько – фашистської окупації навчання припинилось. Німці використовували школу для масових розправ над невинним місцевим населенням. В січні 1942 року на шкільному подвір’ї були розстріляні фашистами жителі з хутора Окуріка.

В перші післявоєнні роки напівзруйноване фашистами приміщення школи знаходилось в аварійному стані, тому навчання дітей проводилось в хатах жителів села.

Згадує вчителька української мови і літератури Марченко Олександра Михайлівна, яка приїхала на Полісся з Полтавської області в 1946 році. В нашій школі працювала з 1960 по 1979 рік. 


“Велика Вітчизняна війна принесла багато горя сільському і міському населенню. Знищено було все, в тому числі і школи. Протягом війни діти не навчалися. Часто батьки приходили до вчителів, вели розмови про навчання і поведінку дітей.
Надзвичайно тяжко було з приміщенням для школи, з підручниками, із зошитами, шкільним приладдям. Для навчання використовували господарські хати, які складалися з кухні і кімнати. В кухні жили господарі, а в кімнаті навчались учні. Крім таких “класів” були великі попівські та дяківські хати. Кімнати перегороджували домотканими ряднами, щоб зробити два класи.
В класах діти сиділи за довгими нефарбованими столами на лавах. За одним таким столом сідало 8 – 10 учнів. Пізніше були виготовлені парти. Класні дошки теж були нефарбовані, крейди на них не було видно. Та й спеціальної крейди не було. Писали грудочками білої глини.
Ручок не було, писали олівцями. Пізніше чорнило робили із сажі. Не було зошитів. Писали на клаптиках паперу різного розміру і кольору. Готуючись до уроків, вчителі до пізньої ночі креслили цей папір, щоб на ранок діти мали розліновані аркуші.
Одяг дітей був вбогий. Замість чобіток чи черевичок, на ногах були оплетені з лик постоли, вшнуровані під коліна вірьовочками з конопель, а в них ганчірки з мішковини. Штани і сорочка зроблені з грубого сирового полотна. Діти і дорослі носили свитки з сукна.
З продуктами харчування теж було тяжко. До школи діти ходили напівголодними. Дехто брав до школи обід, який складався з шматочка чорного черствого хліба або сиру. Всі діти обступали того, хто мав цю їжу і випрошували в нього собі або дивились з великою заздрістю.”

В 1947 році директором Залізницької початкової школи стала молода вчителька Глазун Віра Андріївна, яка приїхала з Сумської області.
Вона була активним організатором відбудови школи. Глазун В.А. брала активну участь у громадянському житті села. Директором школи була до 1951 року, а потім її обрали секретарем Зарічнянського райкому комсомолу.

В 1951 році Залізницька початкова школа була реорганізована в семирічну. В 1952 році був перший випуск.

В ці роки в Залізницю приїхали працювати Петренко Оксана, Моши Катерина, першим педагогом з вищою освітою була вчителька математики Скоромна Галина Трохимівна, яка була призначена директором школи.
Біженська Євгенія Дмитрівна працювала в ті роки піонервожатою і вчителем російської мови та літератури. Пізніше була заступником директора школи.

 

З 1 вересня 1952 року вчителем української мови і літератури призначено Бридуна Юрія Олександровича, а з березня 1953 по 1960 роки - директором школи, Пізніше - завідуючим Зарічнянським райвно.
Ю.О. Бридун згадує: “Залізницька семирічна школа в той час була однією з найбільших семирічних шкіл району».  
Школу відвідувало більше 350 учнів. Були філії на хуторах Іванчоси та Лобна. І лише пізніше відкрита Лобненська семирічна школа.
Після німецької окупації на території Зарічнянського району таких приміщень збереглося двоє – в Залізниці та Мутвиці. В усіх інших селах, школи були розташовані в пристосованих або найманих приміщеннях.
Скрізь ще були відчутні наслідки війни та окупації. Тяжкі матеріальні умови, суцільна хутірська система, погана традиція, що свою худобу випасають діти ( про організацію випасу чергою ніхто і слухати не хотів) і ряд інших причин призводили до того, що багато дітей, особливо учнів 5 – 7 класів, залишали навчання в школі. В І , ІІ та ІV чвертях були періоди, коли мало не щодня вільні від уроків години вчителі систематично відвідували батьків і залучали дітей до школи. Багатьох учнів вдавалося повернути до школи і дати їм семирічну освіту. Проте щорічно 10 – 15 учнів відраховувалися зі школи.
Низький освітній рівень батьків, діалектне оточення та інші фактори утруднювали навчальну роботу, однак школа весь час була в числі кращих шкіл району. Добре була організована методична робота, яка була високо оцінена Зарічнянським райметодкабінектом та рекомендована як зразкова.
Педколектив велику увагу приділяв позакласній та позашкільній роботі. Так у 1959 році завдяки ініціативі, наполегливості вчительки Петренко К.Ф. балетна група школи зайняла перше місце на районному огляді художньої самодіяльності.
Була в школі традиція: в останній день навчального року фотографуватися з учнями.

Кінець навчального року відзначали одноденним походом до озера Шині (Червища). Йшли учні 4 – 7 класів. сценарій самого походу а також відпочинку біля озера, повернення назад – ретельно і заздалегідь готувався.
Під час походів учні та вчителі біології, географії збирали матеріали для різних гербаріїв, колекцій. Біля озера проводили різні спортивні ігри та змагання. На цей день обов’язково організовувалось громадське харчування, хоч на той час це була нелегка справа.
Цей похід давав чимало матеріалу для навчальної і виховної роботи, сприяв згуртуванню єдиного учнівського та учительського колективів, зміцнював авторитет школи й педколективу.
Бридун Ю.О. так говорив про технічних працівників школи : « І приймав я школу і здавав – були ( як ми їх називали) тьотя Мокриня та тьотя Оля. Ці люди знали свою роботу, любили дітей, працювали на совість. Господарство школи в доброму порядку тримали брати – спочатку Павло, а потім Іван Жилко».
Багато вчителів лише починали свій трудовий шлях. Заступниками директора по навчально – виховній роботі були: Біженська Євгенія Дмитрівна, Мартиненко Тетяна Павлівна і в останній період – Корчевська Ольга Андріївна.
Вчителями в різний період працювали Юрашкевич Пава Гнатівна, Хоружа Любов Федосіївна, Марчук Устим Гнатович, Марчук Єфросинія Григорівна, Пацаловська Ольга Семенівна, Вовнюк Лариса Григорівна, Шиманська Тамара Микитівна, Петренко Катерина Федорівна, Глушківський Григорій Йосипович, Луценко Іван Михайлович, Савчишак Вікторія Михайлівна, Петровська Галина Борисівна, Горобець Ольга Олексіївна, Яковець Сергій Петрович, Бринчук Олексій Іванович, Мальчик Євдокія Дмитрівна, Жмурко Галина Григорівна та інші товарищі.
Всі вчителі були лекторами та агітаторами. Доводилось багато працювати по розповсюдженню серед населення облігації держпозики, по контрактації худоби в населення, часто брали участь в заготовці сіна на ферму, в збиранні врожаю та ін.
Скільки душевного тепла, зусиль, енергії віддано кожним керівником і вчителем для створення і зміцнення матеріально – технічної бази, для забезпечення належних умов праці, доброго мікроклімату в колективі.
В 1959 році Залізницька семирічна була реорганізована у восьмирічну. При школі було створено пришкільний інтернат.
Директором школи в 1960 – 1963 рр. був Андрощук  Василь Леонтійович.
Він ділиться поглядами:
“Це були кращі роки моєї праці, тому що я працював в згуртованому, працьовитому, чуйному до турбот життя школи педагогічному колективі.
В той час ми вирішували проблему восьмирічного всеобучу. Багато працювали з батьками учнів. Нам добре допомогали партійна організація, сільська рада, керівництво райгоспу. Вчителі жили творчим життям.”
В 1963 році почав управлювати школою Куцюк Анатолій Якович, який до цього працював вчителем математики.
Зі спогадів Анатолія Яковича дізнаємось, що життя селян і їхніх дітей було важким. До 1967 року в школі не було освітлення. Люди змушені були користуватися гасовими лампами. І лише з 1969 року в школу було проведено
електричне освітлення. Та не дивлячись на це, навчання проходило цікаво. Більшість учнів писали олівцями, яких також катастрофічно не вистачало. Згодом розпочали виготовляти власноруч чорнильні ручки та чорнило з ягід. Не дивлячись на те, що учні носили кожного дня чорнило і ручки з дому, зошити були охайними, почерк каліграфічним. Лише в 1973 році з’являється в школі звичайна кулькова ручка.
З 1967 року школа стає середньою. Очолює школу – Пронів Надія Володимирівна

В 1969 році очолив школу молодий випускник Брестського педінституту Парфенюк Іван Миколайович. Поєднання доброти і вимогливості було притаманне саме йому. За його управлінням було добудовано окремі класні приміщення (тепер там майстерні по дереву та металу ).

За рахунок державних асигнувань в 1976 році в селі побудовано 12-ти квартирний будинок для вчителів, кошторисною вартістю 104020 крб. В 1976 році збудовано пришкільний інтернат на 50 учнівських місць, кошторисною вартістю 114120 крб. крб.В 1978 році було побудоване типове приміщення школи на 464 учнівських місць кошторисною вартістю 542,87 тис. крб.
Саме Іван Миколайович приймав і урочисто перерізував стрічку відкриття нової шкільної оселі. Очі світилися щастям, коли директор давав перший дзвінок, який покликав сісти за парти більше 400 учнів. Це була радість, впевненість у майбутньому
В школі обладнано 14 кабінетів, дві майстерні.

На навчання і виховання дітей держава витрачає значні кошти. Так в 1979 – 80 н.р. витрати на одного учня з врахуванням утримання в пришкільному інтернаті і групах подовженого дня становили 300 крб. 
В 1979 році було відкрито в селі філіал музичної школи. Діти навчаються грі на духових інструментах та баяні.

Клас духових інструментів вів перший вчитель Мендель Василь Ананійович, який брав активну участь в житті середньої школи та села.
В 1980 – 81 навчальному році був введений підготовчий клас, в якому навчаються шестилітки.

В 1981 – 82 н.р в школі навчалось 446 учнів. Працювали 38 учителів і вихователів. З них 26 мали вищу освіту. 
В школі склалися свої традиції і свята. Цей період запам’ятався для дітей і вчителів змістовними тематичними екскурсіями в Київ, Москву, відпочинком в „Артеці”, „Молодій гвардії”, проведенням піонерських кострів, зборів загонів, дружин.  
В 90-их роках у державі відбуваються суспільно-політичні зміни, які вцілому вплинули й на освіту.
У вересні 1993 року школу перейменовують у загальноосвітню І – ІІІ ступеня. Педагоги втілюють в життя ідеї реформування школи. Це період інноваційних технологій в освіті, комп’ютеризації, прогресу. З того часу зазнає вагомих змін і „країна знань” – школа.

 

 

 

З вересня 2006 року естафету управління школою приймає молодий директор Сергій Григорович Кутинець. Він завжди бадьорий та веселий. Його висока вимогливість не заважає при нагоді пожартувати. За плечима – робота в Лобненській ЗОШ І- ІІ ст., а попереду – вирішення проблем навчально-виховного процесу та зміцнення матеріально-технічної бази: зміна інтер’єрів приміщень, придбання комп’ютерної техніки, тощо. Разом з педколективом він на практиці реалізує ідеї та завдання державної національної програми „Освіта” та Національної доктрини розвитку освіти в Україні, прагне перетворити навчальний заклад у Школу розвитку, Школу мислення, Школу віри.
Школа посіла чільне місце серед шкіл району, входить в десятку найкращих шкіл І-ІІІ ст. Наші учні є постійними призерами районних олімпіад з навчальних предметів. Випускники школи продовжують навчання у вищих навчальних закладах, так з 35 випускників одинадцятикласників 2004 року продовжили навчання у вузах 31.
Нині молодші школярі не мають уявлення про програвач, проте добре знають, що таке музичний центр, комп’ютер. В школі обладнаний комп’ютерний клас (9+1), де педагоги та учні мають можливість пізнавати ази комп’ютерної грамотності.
Історія свідчить: школа – мікромодель суспільства. Нашою школою пройдено тернистий шлях вирішення важливих проблем навчально – виховного процесу, який має переконливі результати.
В школі працює 45 досвідчених педагогів, які всі зусилля спрямовують на те, щоб створити належні умови для самореалізації кожного учня, щоб храм інтелектуального потенціалу завжди залишався другою домівкою, в якій є: віра в дитину, надія на добро, щедрість, красу; любов до людини, природи, життя.
Сьогодні в школі працює:
1 вчитель - методист;
4 відмінник освіти Укракїни;
5 має звання “старший вчитель” ;
11 – вищу кваліфікаційну категорію;
9 вчителів - першу кваліфікаційну категорію;
4 вчителів – другу категорію;
21 вчителів – спеціалістів.
Площа школи 2533,55 м2, де розміщується 18 класних кімнат. До послуг учнів бібліотека з книжковим фондом 25 311 примірників, спортивний та актова зали, географічний майданчики, комбінована майстерня, їдальня на 80 посадочних місць.
В школі працює постійно діюча виставка учнівських робіт ”Гроно творчості”, “Кольоровий дивосвіт”, створено батьківську світлицю, переобладнано кабінети.
Сьогодні педколектив працює над вирішенням проблем гуманізації освіти, яка спрямована на виховання у дітей творчих життєвих орієнтацій.
Серед учнів, батьків школа користується високим авторитетом. Це забезпечується демократичним стилем управління школою, особистісно орієнтованими технологіями навчання, де в центрі уваги є особистість, її розвиток і удосконалення.
М. Пирогов підкреслював, що “кожна школа пишається не числом, а славою своїх учнів”.
Нині в школі навчається 340 учнів
Станом на 2006 рік випущено зі школи 1550 учнів. Серед випускників школи є відомі лікарі, військові, депутати, керівники установ та організацій:
Куницька Л.П. – директор Березновільської ЗОШ І – ІІ ст.;
Швирид М.В. – директор київської фірми „Акорд”;
Мороз В.С. – лісничий Дядьківського дослідного лісгоспу Брянської обл;
Швирид Л.В. – Спеціаліст І категорії Пенсійного фонду України у Любешівському районі ;
Тарасевич Г.І.- директор ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 м.Ківерці;
Ляховець В.М. – лікар – фармацевт, завідуюча К-Каширською аптекою.
Менделюк В.П.- майор прикордонної служби;
Швайко І.А. – спортсмен-боксер. Чемпіон України 2006 року.
Цей перелік можна продовжити, але пройде декілька років – і ми прочитаємо нові імена.
Значна частина колективу школи – це наші колишні учні. Школа для них стала дороговказом у життєвому виборі. Це :
Ковалик С.В., Манойло М.П., Яневич О.П., Гриценко С.Г., Токарчук О.П., Черевко І.О., Бринчук О.Г., Жилко Г.О., Жилко Л.Ю., Жилко Р.П., Ковальчук О.П., Лопухович Н.В., Масюк Р.В., Оласюк В.В., Поліщук С.І., Середа О.В., Турик Л.І., Черевко З.Г., Швайко О.П., Шпанчук Т.П., Бринчук В.П., Бас М.П., Іванішіна Г.М., Кисіль В.В., Ярмолюк П.Ю., які любов’ю зігрівають дитячі душі.
В жовтні 2006 року було успішно проведено державну атестаційну експертизу школи. За рівнем освітньої діяльності навчальний заклад вважається «атестованим».

За плечима – 165 років, а попереду – нові завдання, вирішення проблем сьогодення та майбутнього. Школа житиме! Це велике щастя – жити і працювати сьогодні, дбаючи про завтра.
Щасти тобі, рідна школо!